Тексты книг принадлежат их авторам и размещены для ознакомления Кол-во книг: 2249, статей - 0

Разделы

Теория государства и права
Аграрное право
Государственное право зарубежных стран
Семейное право
Судебные и правоохранительные органы
Криминальное право
История государства и права России
Административное право
Гражданское право
Конституционное право России
История государства и права зарубежных стран
История государства и права Украины
Банковское право
Правовое регулирование деятельности органов ГНС
Юридическая психология
Финансовое право
Юридическая деонтология
Трудовое право
Предпринимательское право
Конституционное право Украины
Разное
История учений о государстве и праве
Уголовное право
Транспортное право
Авторское право
Жилищное право
Международное право
Международное право
Наследственное право
Налоговое право
Экологическое право
Медицинское право
Информационное право
Судебное право
Страховое право
Торговое право
Хозяйственное право
Муниципальное право
Договорное право
Частное право
загрузка...



загрузка...

Розділ 10 УТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ РАДЯНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

(1917-1921 pp.)

10.1. Становлення радянської влади в Україні

Після Лютневої (1917 р.) революції та повалення монархії поста­новою Тимчасового комітету російської Державної думи було утво­рено Тимчасовий уряд. У Декларації Тимчасового уряду про його склад і завдання (3 березня 1917 р.) було проголошено курс на де­мократичні перетворення й негайне скликання Установчих зборів. На місцях, зокрема й українських територіях, Тимчасовим урядом створювалися місцеві державні органи та місцеві громадські органи, що мали державні функції. Як уже зазначалося, створена в Києві Центральна Рада в перші тижні вважалась органом суто національ­ного представництва і вже пізніше перебрала на себе функції законо­давчої влади.

Водночас, як і на всій території колишньої Російської імперії, в Україні на хвилі буржуазно-демократичних перетворень повселюд­но виникали Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів як органи керівництва революційним рухом у регіонах і містах. Уже на початку березня 1917 р. у Харкові, Києві, Одесі, Катеринославі, Кре­менчуці, Миколаєві, Херсоні, Полтаві, Луганську, Вінниці, Сімферо­полі, Житомирі були створені Ради робітничих депутатів. Функцію всеросійського координатора місцевих Рад узяла на себе Петроград­ська рада робітничих і селянських депутатів. Наприкінці березня 1917 р. у Петрограді відбулася Всеросійська нарада делегатів Рад, яка спрямувала діяльність рад на створення загальноросійської дер­жавної системи.

Загалом у березні — квітні 1917 р. в Україні було створено понад 250 місцевих рад, які вимагали демократичних перетворень, закін­чення війни. Переважно це були Ради робітничих депутатів, але чи­мало Рад з'явилось й у військових частинах (Ради солдатських депу-

41

 

татів). Подекуди в сільській місцевості виникали Ради селянських де­путатів. Протягом квітня — травня 1917 р. у Києві, Харкові, Одесі відбулися обласні з'їзди Рад, які обрали керівні органи — виконавчі комітети (виконкоми). У Донецько-Криворізькому басейні та деяких інших регіонах Півдня України Ради робітничих і солдатських депу­татів виступали як органи влади. Ними встановлювалися восьмиго­динний робочий день, тверді ціни на продукти першої необхідності, створювалися продовольчі комісії тощо.

При більшовицьких партійних комітетах і на підконтрольних більшовикам підприємствах у промислових центрах України, за ро­сійським прикладом, створювалися збройні формування — загони Червоної гвардії.

Як відомо, саме під гаслом "Вся влада Радам!", висунутим В. Лені­ним, більшовики прийшли до влади у Петрограді у жовтні 1917 р. Своїми Декретами про мир і землю, Декларацією про права народів вони привернули на свою сторону трудящі маси, в тому числі велику частину селянства і армії. Не слід вважати, що ставлення до більшо­вицької влади соціальних "низів" в Україні принципово відрізнялося. "Майже все робітництво кожного міста ставало за ними; в селах сіль­ська голота явно була більшовицькою..." — писав В. Винниченко.

Наприкінці 1917 р. в пролетарських регіонах України, де більшо­вики переважали у складі Рад, розпочався збройний тиск на україн­ську адміністрацію. На початку грудня посилилося протистояння між більшовицьким урядом у Петрограді (Раднаркомом) і Централь­ною Радою. Раднарком у радіотелеграмі, підписаній В. Леніним і Л. Троцьким, звернувся з маніфестом до українського народу, що містив ультимативні вимоги до Центральної Ради. Остання звинува­чувалась у "двозначній буржуазній політиці", тобто "невизнанні Рад і Радянської влади на Україні"; дезорганізації фронту, переміщенні та відкликанні односторонніми наказами українських частин з фронту; роззброєнні радянських військ, що перебувають на Україні; підтри­манні контрреволюції, бо, мовляв, пропускала через свою територію війська на допомогу Каледіну (який очолив повстання козаків проти більшовиків на Дону), та відмові пропускати війська проти Каледіна.

Звинувачуючи Центральну Раду у "нечуваній зраді революції", Раднарком заявив, що в разі неприпинення зазначених дій протягом 48 годин "вважатиме (Центральну) Раду в стані відкритої війни про­ти Радянської влади у Росії і на Україні".

42

 

У відповіді від 4 грудня Генеральний Секретаріат з обуренням від­кинув цей ультиматум, звинувативши Раднарком у нав'язуванні "сво­їх форм політичного устрою державі, що самовизначилась". Була за­явлена чітка позиція щодо захисту України від більшовицьких експе­риментів. "Поки в Росії розвивається анархія, економічна, політична та господарча руїна, поки там панують груба сваволя й потоптання всіх свобід, завойованих у царату революцією, Генеральний Секрета­ріат не знаходить потрібним повторювати цей експеримент на тери­торії українського народу. Українська демократія в особі україн­ських Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, організо­ваних у законодавчому органі — Центральній Раді і в правительстві її — Генеральнім Секретаріаті, є цілком задоволена як складом цих органів, так і проведенням у життя їх волеосвідчень". Зазначалося, що українські солдати, робітники й селяни, обороняючи свої права та свою країну, дадуть належну відповідь народним комісарам, що під­німають руку російських солдатів на "їх братів українців". Було забо­ронено вивезення хліба в Росію, призупинено залізничне сполучення з нею, організовано випуск власних грошових купюр.

Невдачею завершилась більшовицька спроба легітимно усунути Центральну Раду. На 3 грудня 1917 р. було призначено з'їзд Рад ро­бітничих, солдатських і селянських депутатів, на якому більшовики збиралися її "переобирати". На цей з'їзд, окрім визначеної більшо­вицьким оргкомітетом кількості переважно робітничих депутатів, Центральною Радою було викликано до Києва делегатів від селян­ських спілок. Відтак до Києва з'їхалося близько 2000 тис. делегатів від селян та українізованих військових частин, які підтримали Цен­тральну Раду. Тоді з ініціативи більшовиків 124 депутати, які пред­ставляли 49 Рад, переїхали до Харкова, де відбувався з'їзд Рад До­нецького та Криворізького басейнів. Внаслідок їхнього об'єднання було проголошено І Всеукраїнський з'їзд Рад. Представляючи лише 89 з існуючих на той час близько 300 рад, він, безперечно, не міг бу­ти легітимним.

/Всеукраїнський з'їзд Рад (11-12 грудня 1917р.) звинуватив Цент­ральну Раду у "зриві роботи з'їзду Рад у Києві", привітав "Жовтне­ву пролетарсько-селянську революцію" та "встановлення фактичної диктатури пролетаріату, підтриманого найбіднішим селянством". У резолюціях з'їзду "Про самовизначення України" та "Про органі­зацію влади в Україні" Україна проголошувалась "республікою Рад

43

 

робітничих, солдатських і селянських депутатів" як федеративна частина Російської республіки. На з'їзді було обрано Тимчасовий Центральний Виконавчий Комітет у складі 41 чоловіка, з них 35 більшовиків. ЦВК доручалося "негайно поширити на територію Української республіки всі декрети й розпорядження робітничо-се­лянського уряду федерації, які мають загальне для всієї федерації значення — про землю, про робітничий контроль над виробниц­твом, про повну демократизацію армії". Оголошувалися недійсними всі розпорядження Центральної Ради і Генерального Секретаріату, що були "спрямовані проти інтересів робітників та найбідніших се­лян України". Однак офіційна назва держави залишалася без змін: Українська Народна Республіка.

17 грудня 1917 р. ЦВК Рад України звернувся з Маніфестом до робітників, селян і солдатів України, в якому закликав їх допомага­ти новій радянській владі. Оголошувалося, що "постановою з'їзду Центральна Рада позбавлена тих прав, які вона собі захопила; одно­часно з цим Генеральний Секретаріат втрачає свої повноваження". Постановою ЦВК від 17 грудня 1917 р. було утворено перший радян­ський уряд — Народний Секретаріат Української робітничо-селян­ської республіки, понад 80 % якого становили більшовики. Законо­давчо компетенцію радянського уряду не було визначено. Свої пов­новаження він здійснював як через місцеві Ради, так і через призна­чених ним комісарів.

Протистояння двох українських владних центрів дуже швидко набрало форм збройної боротьби. Російські війська, що діяли на те­риторії України на чолі з В. Антоновим-Овсієнком, в цей час підпо­рядковувалися Народному Секретаріатові України. Об'єднавшись із загонами українських червоногвардійців та червоних козаків на чолі з Ю. Коцюбинським та В. Примаковим, вони швидко просувалися з півночі, Харківщини й Катеринославщини і 26 січня увійшли в Київ.

Певні зміни у державно-правовому статусі Радянської України вніс IIВсеукраїнський з'їзд Рад (березень 1918p.). Зважаючи на умо­ви Брестського миру, Україна проголошувалась самостійною, неза­лежною від РСФРР республікою.

Однак процес становлення радянської системи в Україні було при­зупинено. За умовами Брестського миру під тиском німецько-австрій­ських окупантів Раднарком Росії змушений був у березні 1918 р. вивес­ти з України свої війська. ЦВК і Народний Секретаріат опинилися на

44

 

території РСФРР і припинили свою діяльність. Керівництво повстан­ською боротьбою в тилу окупантів здійснювали надзвичайні органи влади: з квітня по липень — Повстанбюро, а з липня 1918 р. — Цен­тральний військово-революційний комітет (ЦВРК) та місцеві ревкоми.

Після анулювання Брестського миру розпочався наступний етап поширення радянської влади в Україні. 28 листопада 1918 р. у м. Суд-жа Курської губернії відбулося перше засідання Тимчасового робіт­ничо-селянського уряду України, на якому була утворена Військова рада Української радянської армії. Наступного дня у маніфесті до робітників та селян України робітничо-селянський уряд повідомив про усунення від влади гетьмана П. Скоропадського та перехід усієї повноти влади до Рад.

Завдяки наступові Червоної Армії до травня 1919 р. радянська влада була поширена майже на всій території України у межах ко­лишньої Російської імперії. Розпочалося відновлення діяльності цен­тральних і місцевих органів влади. Тимчасовий робітничо-селян­ський уряд декретом від 6 січня 1919 р. відмінив встановлену Цен­тральною Радою назву держави Українська Народна Республіка (УНР) і затвердив іншу, на зразок РСФРР, офіційну назву Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). Відповідно до декрету від 29 січня 1919 р. уряд почав називатися на зразок російського — Рада Народних Комісарів УСРР.

Як радянська форма державності УСРР остаточно оформилась з прийняттям на III Всеукраїнському з'їзді Рад (6-10 березня 1919р.) першої Конституції УСРР. З'їзд обрав Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК), який працював між з'їздами і наді­лявся законодавчими та контрольними функціями. На з'їзді було затверджено склад уряду РНК УСРР. Була створена постійно діюча Президія ВУЦВКпа чолі з Г. Петровським, яка за первісним задумом мала виконувати поточну роботу й готувати законопроекти. Але до­сить швидко її повноваження розширилися. Зокрема в період між се­сіями вона затверджувала постанови РНК УСРР, призначала народ­них комісарів, керівників державних комітетів, розглядала клопо­тання про помилування тощо.

У квітні — травні 1919 р. відповідно до Конституції відбулися ви­бори місцевих (губернських, повітових та волосних) Рад і формуван­ня їхніх виконавчих органів — виконкомів. У прифронтових районах вибори не проводилися, і органами влади тут залишалися ревкоми.

45

 

Суттєвою особливістю становлення органів радянської влади бу­ло те, що як у центрі, так і на місцях вони дедалі більше контролю­валися більшовиками.

У зв'язку з наступом військ Денікіна з півдня, а також просуван­ням із заходу об'єднаних військ УНР (Директорії) та Української Га­лицької армії радянське будівництво було тимчасово призупинене. Відбулась перебудова органів влади й управління відповідно до во­єнних умов. ЗО квітня 1919 р. створено Раду робітничої й селянської оборони УСРР, до якої увійшли секретар ЦК КП(б)У, два представ­ники ВУЦВК, наркоми у військових справах, продовольства, шляхів сполучень, соцінспекції, командувач Українського фронту, член Рев-військради, голова надзвичайної комісії з постачання Червоної Ар­мії. Рада оборони здійснювала оперативне управління країною, ви­давала декрети й постанови, створювала різні комісії, призначала "особливоуповноважених", наділяючи їх надзвичайними правами. Комітети оборони створювалися також у губернських центрах.

Позаяк поширювалися селянські повстання, декретом ВУЦВК "Про сількомбіди" від 14 травня 1919 р. сільради були тимчасово розпущені, єдиними та надзвичайними органами влади на селі стали комбіди. Для забезпечення продовольством військ, робітників та сільської бідноти використовувалися силові й репресивні заходи. Так, постановою Ради оборони від 17 липня 1919 р. в боротьбі про­ти непокірного селянства рекомендували принцип кругової поруки, захоплення заручників, накладання контрибуцій, виселення сімей керівників повстань тощо.

Надзвичайні заходи не допомогли більшовикам утримати владу. Український радянський уряд ЗО вересня 1919 р. евакуювали до РСФРР.

Відновлення радянських органів влади й управління відбулося протягом листопада 1919 р. — лютого 1920 р. у формі надзвичайних органів —ревкомів. 11 грудня 1919 р. на спільному засідання Прези­дії ВУЦВК та РНК УСРР створено Всеукраїнський революційний ко­мітет на чолі з Г. Петровським, який уособлював найвищу законо­давчу й виконавчу владу. Всеукрревкомом за погодженням з губерн­ськими комітетами КП(б)У та командуванням Червоної Армії ство­рювалися губернські ревкоми. А ті, за сприяння політвідділів діючої армії, — ревкоми повітові.

46

 

Наприкінці лютого 1920 p. знову почали діяти вищі органи дер­жавної влади й управління ВУЦВК і РНК УСРР. Невдовзі розпоча­лися вибори до місцевих Рад, які завершились у квітні 1920 р. Гу­бернські й інші місцеві з'їзди Рад сформували власні виконавчі комі­тети — виконкоми, які замінили на місцях ревкоми. 16-23 травня 1920 р. відбувся IVВсеукраїнський з'їзд Рад, який працював у склад­них умовах. Розпочався похід польсько-петлюрівських військ та ар­мії Врангеля проти радянської влади. Це позначилося на його рішен­нях про зміцнення робітничо-селянської влади, мілітаризацію радян­ських установ. У новоутворених вищих органах влади — ВУЦВК, Президії ВУЦВК, РНК УСРР — переважну більшість становили більшовики. Так, серед 82 членів ВУЦВК їх було 74, із семи членів Президії ВУЦВК четверо належали до вищого партійного керівниц­тва — політбюро ЦК КП(б)У.

Перевибори місцевих Рад у жовтні — грудні 1920 р. відбувалися скликанням робітничих конференцій, загальних зборів, мітингів. Переважали тут більшовики: у повітових виконкомах їх було понад 70 %, у губернських — близько 85 %. Це дало змогу перетворити міс­цеві Ради на органи диктатури пролетаріату, забезпечити підконт-рольність їх комітетам КП(б)У. Помітна роль у здійсненні влади на місцях належала ревкомам, військревкомам, які формувалися партій­ними комітетами більшовиків і призначуваним ними комісарам, "трійкам", "четвіркам", "сімкам"... Усі вони наділялися надзвичай­ними правами.

Зміцненню соціальної бази радянської влади на селі сприяли створені відповідно до Закону про комітети незаможних селян від 9 травня 1920 р. сільські та волосні комітети незаможних селян (ком­незами). На відміну від уже існуючих комбідів до їх складу входили не лише бідняки, а й середняки. Якщо комбіди формувались за від­сутності сільських Рад і замість них, комнезами утворювались місце­вими Радами і діяли під їх керівництвом. Вони мали сприяти вико­нанню закону про наділення землею й інвентарем безземельних та малоземельних селян; реалізовувати закон про хлібну розкладку та забезпечення сільської бідноти часткою заготівки, передбаченою за­коном; сприяти становленню радянської влади на селі.

47

 

10.2. Становлення органів захисту радянської влади

Більшовицька влада, зруйнувавши залишки попередніх судових та правоохоронних структур, велику увагу приділяла створенню ор­ганів захисту власного режиму.

Постановою уряду "Про введення народного суду" від 4 січня 1918 р. створювалися дільничні, повітові й міські народні суди, виро­ки й рішення яких були остаточними і не підлягали апеляційному чи касаційному оскарженню. Спори із земельних, цивільних, трудових справ відповідно до постанови уряду від 20 січня 1918 р. передавали­ся на розгляд позасудових та громадських органів: селянських зе­мельних комітетів, примиренських камер, житлових камер, відділів праці місцевих Рад тощо.

Відповідно до Тимчасового положення про народні суди та рево­люційні трибунали УСРР від 20 лютого 1919 р. система народних су­дів була реорганізована. На базі дільничних судів створювався єди­ний народний суд, повітові та міські суди скасовувалися. У якості ка­саційної інстанції скликалися ради (з'їзди) народних суддів повіту (судового округу).

Положенням РНК про народний суд від 26 жовтня 1920 р. запро­ваджувалися постійно діючі губернські ради народних суддів у скла­ді голови, його заступника, 2-5 членів, які обиралися з'їздом народ­них суддів.

Кримінальні справи народний суд розглядав колегіально у скла­ді народного судді та двох або шести народних засідателів, які оби­ралися відповідними радами чи виконкомами. Для кандидатів на по­саду народного судді вимагався досвід політичної роботи.

Функція придушення опору диктатурі пролетаріату покладалася на революційні трибунали, які створювалися по одному на губернію. На розгляд трибуналів передавалися справи про контрреволюційні злочини, шпигунство, посадові злочини, спекуляцію, а з 1920 р. та­кож справи про бандитизм, розбій, крадіжки тощо. Відповідно до Положення про революційні трибунали від 23 січня 1918 р. вони ді­яли за спрощеною процедурою. Щоправда, передбачалося здійснен­ня попереднього слідства особливими народними слідчими, функцій обвинувачення — обвинувачами, захисту — правозаступниками. Кількісний і персональний склад членів трибуналу визначався губ-

48

 

виконкомом, але він не міг бути меншим 15-ти осіб. Справи розгля­далися у складі трьох, а з березня 1920 р. — п'яти членів трибуналу. У квітні 1919 р. був створений Верховний касаційний суд, який роз­глядав скарги на вироки трибуналів, а наприкінці травня 1919 р. — Верховний революційний трибунал. Він діяв як суд першої інстанції у справах особливої важливості.

Для боротьби з контрреволюційними, військовими та іншими злочинами у Червоній Армії створювалися військові трибунали, по­рядок діяльності яких визначався Положенням про особливі вій­ськові трибунали від 11 грудня 1918 р.

Особливу роль у боротьбі насамперед з політичними ворогами більшовиків відігравала створена за прикладом РСФРР декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду України 3 грудня 1918 р. Всеукраїнська надзвичайна комісія, яка боролася з контрреволюцією, саботажем та посадовими злочинами (ВУНК). Хоча формально ВУНК створювалась як відділ Наркомату внутрішніх справ, а в 1920 р. була підпорядкована РНК УСРР, реально відбувалося її перетво­рення у своєрідну репресивно-каральну структуру більшовицької партії. Діяльність ВУНК значною мірою спрямовувалась Всеросій­ською НК, безпосередньо підпорядкованою ЦК РКП(б).

У 1917 р. Ради робітничих депутатів розпочали створювати заго­ни робітничої міліції. Основним її призначенням було запобігання спробам контрреволюційного перевороту. Однак загони міліції зай­малися переважно охороною заводів і фабрик, підтриманням гро­мадського порядку в містах, боротьбою зі злочинністю, робили об­шуки осіб, які займалися спекуляцією, чим штучно створювали гос­подарські та продовольчі труднощі тощо. Реорганізація цих загонів у відділи міліції при військово-революційних комітетах розпочалася наприкінці 1918 р. Відповідно до декрету Тимчасового робітничо-се­лянського уряду України від 5 лютого 1919 р. здійснювався перехід до штатної радянської міліції у республіканському масштабі. В її структурі поступово склалися карний розшук, загальна, судово-кри­мінальна, промислова, залізнична, річкова, морська служби. На під­розділи міліції покладався обов'язок підтримання порядку в містах і селах, проведення невідкладних слідчих дій, затримання злочинців, сприяння судовим установам у виконанні вироків. 30 березня 1920 р. при НКВС УСРР було створено Головне управління радянської ро­бітничо-селянської міліції.

49

 

Нагляд за виконанням законодавчих актів влади здійснювали та­кож численні контрольні комісії, відділи, уповноважені. Серед нагля­дових і контрольних органів важливе місце належало Народному ко­місаріату юстиції та його губернським, повітовим і міським відділам.

10.3. Формування основ радянського права

Радянське державне будівництво супроводжувалося формуван­ням основ радянської правової системи. Особливістю цього процесу в Україні була його спорідненість із російським. Найважливішим ас­пектом правової дійсності й головним джерелом права вважалась революційна правосвідомість.

Основи радянського конституційного права закладалися декрета­ми Всеросійських з'їздів Рад, актами ЦБК та РНК Росії, дію яких бу­ло поширено на Україну, а також постановами Всеукраїнських з'їз­дів Рад, ВУЦВК, РНК УСРР. Діапазон пошуку оптимальних форм державного устрою був досить широкий. Так, резолюція II Всеукра­їнського з'їзду Рад "Про державний устрій" від 18 березня 1918 р. визначала Україну як "республіку федеративну, яка... об'єднує віль­ні міста та республіки як автономні частини Української Федератив­ної Радянської Республіки".

Найприйнятнішою формою диктатури пролетаріату вважалася система радянських органів влади. Юридичне оформлення вона отримала на III Всеукраїнському з'їзді Рад 10 березня 1919 р. із зат­вердженням першої Конституції УСРР. Попередньо проект Консти­туції, в основу якого була покладена Конституція РСФРР, розгля­дався й був схвалений III з'їздом КП(б)У. Остаточна редакція Кон­ституції УСРР була прийнята Всеукраїнським Центральним Вико­навчим Комітетом (ВУЦВК) 14 березня 1919 р.

У розділі І "Основні постанови" УСРР проголошувалась органі­зацією "диктатури працюючих і експлуатованих мас пролетаріату і біднішого селянства для перемоги над їхніми віковими гнобителями й експлуататорами — капіталістами й поміщиками". Завдання дик­татури полягало у переході від буржуазного ладу до соціалізму зав­дяки проведенню соціалістичних реформ і систематичному приду­шенню опору заможних класів. Після чого диктатура мала зникну­ти, а за нею й держава, "поступившись місцем вільним формам сус­пільного життя" комуністичного ладу.  Скасовувалася приватна

50

 

власність, проголошувалась свобода слова, зібрань і союзів, але тільки для "працюючих мас". На "трудові елементи" покладався збройний захист завоювань соціалістичної революції. Наголошува­лося, що УСРР має увійти до складу єдиної Соціалістичної Радян­ської Республіки, "як тільки створяться умови для її збудови". По су­ті це свідчило про тимчасовість існування УСРР.

Другий розділ "Конструкція радянської влади" визначав структу­ру та повноваження органів радянської влади. Центральними орга­нами УСРР проголошувались: 1) Всеукраїнський з'їзд Рад, який мав скликатися не рідше як двічі на рік; 2) ВУЦВК, що діяв у періоди між з'їздами; 3) Рада Народних Комісарів (РНК), яка складалася з голови і народних комісарів — завідувачів особливих відділів ВУЦВК та ін­ших осіб, призначених ВУЦВК. Органами радянської влади на міс­цях були з'їзди губернських, повітових і волосних Рад, міські та сіль­ські Ради, а також обрані ними виконавчі комітети (виконкоми).

Правом обирати й бути обраними до Рад користувалися незалеж­но від віросповідання, національності, статі громадяни УСРР, яким виповнилося 18 років, за винятком осіб, що застосовують найману працю, живуть на нетрудові доходи (прибутки з підприємств, маєтків тощо), приватні торгівці, комерційні посередники, служителі релігій­них культів, колишні поліцейські й жандарми, члени імператорської родини, особи, визнані божевільними, засуджені.

До третього розділу Конституції було включено пристосований до умов УСРР текст Декларації прав і обов'язків трудящого і експлу­атованого народу, затверджений у січні 1918 р. III Всеросійським з'їз­дом Рад. Закріплювалися принципи повновладдя трудящих, скасову­валась експлуатація людини людиною, запроваджувались робітни­чий контроль, націоналізація промисловості, транспорту, банків.

В останньому розділі описувалися герб і прапор УСРР.

У процесі націоналізації землі, банків, заводів, транспорту, лікві­дації приватної власності відбувалося становлення основних цивіль­но-правових інститутів радянського права. Правові засади націона­лізації були закладені в Декретах "Про націоналізацію всіх приват­них залізниць і під'їзних колій" від 4 січня 1919 р., "Про порядок на­ціоналізації підприємств" від 11 січня 1919 р., "Про націоналізацію банків" від 22 січня 1919 р., "Про скасування права приватної влас­ності на нерухоме майно в містах" від 1 березня 1919 р. та ін.

51

 

Політика "воєнного комунізму" стала конкретним виявом дикта­тури пролетаріату у 1918-1920 pp. Вона призвела до широкої націо­налізації, встановлення державної власності на засоби виробництва, монополії держави на продовольство й предмети попиту. Щоправда, не підлягали націоналізації дрібні підприємства з кількістю робітни­ків за наявності механічного двигуна — 6 чоловік, а без нього — 10. Націоналізація не торкалася власності кооперативних організацій, кустарів-одинаків. На відміну від Росії, в Україні "червоноармійська атака на капітал" розпочалася дещо пізніше. З цієї причини зберіга­лися не націоналізовані ще середні і дрібні підприємства, залиши­лись у приватній власності невеликі вугільні шахти, більшим виявив­ся грошовий обіг.

Дедалі відчутнішим у сфері цивільно-правових відносин ставало адміністративно-правове регулювання. Заборонялась приватна тор­гівля нормованими продовольчими й промисловими товарами. Бу­ло скасовано плату за паливо, газ, електроенергію, транспорт, кому­нальні послуги тощо. Для робітників і службовців запроваджувалась карткова система розподілу продуктів харчування й предметів пер­шої необхідності. Згідно з принципом "хто не працює, той не їсть" "нетрудові елементи" карток не одержували. Більше того, на підста­ві Декрету РНК УСРР від 1 березня 1919 р. "Про відібрання надлиш­ків одягу та білизни у буржуазії" у них конфісковувалися та рекві-зовувалися відповідні речі.

Декрети РНК УСРР "Про вилучення хлібних лишків і встанов­лення твердих цін на них" від 31 січня 1919 р., "Про розкладку лиш­ків врожаю 1918 р. та попередніх років" від 12 квітня 1919 p., Закон "Про хлібну розкладку" від 26 лютого 1920 р. зобов'язував селян продавати лишки своєї продукції безпосередньо державі. Але в умо­вах інфляції відбувалася звичайна реквізиція, яку здійснювали ком-біди, комнезами, робітничі продовольчі загони та військові підроз­діли Наркомпроду УСРР. Спочатку продрозкладка охоплювала хліб і фураж, згодом поширилася на м'ясо й картоплю, а з 1920 р. — на все продовольство.

Так зване буржуазне спадкове право скасовувалося Декретом РНК УСРР "Про скасування спадкування" від 11 березня 1919 р. Майно померлого переходило у власність держави. За рахунок цьо­го майна забезпечувалося "утримання" непрацездатним та нужден­ним родичам спадкодавця.

52

 

Основи радянського земельного законодавства були започаткова­ні вже в першому Декреті Всеросійського з'їзду Рад "Про землю", Постанові РНК РРФСР від 5 листопада 1917 р. "Про перехід землі в розпорядження земельних комітетів". Законодавчими актами УСРР ("Тимчасове положення про соціалізацію землі", схвалене II Всеук­раїнським з'їздом Рад 19 березня 1918 p., декрет ВУЦВК "Про соці­алістичний землеустрій і про перехідні заходи до соціалістичного землекористування" від 26 травня 1919 p., Закон Всеукрревкому "Про землю" від 5 лютого 1920 р.) скасовувалася приватна власність на землю, надра, води, ліси. Вони утворювали єдиний державний фонд. Заборонялися будь-які цивільно-правові угоди із землею (ку-півля-продаж, застава, дарування та ін.). Земля надавалася у корис­тування селянам. Передбачався розвиток колективних форм земле­користування (радгоспів, сільськогосподарських комун, артілей, то­вариств із спільної обробки землі). Кооперативні об'єднання, участь у яких для сільського населення стала обов'язковою, перетворилися по суті у придаток Наркомпроду. З цієї причини в умовах товарно­го голоду кооперація наприкінці 1920 р. майже перестала існувати.

Трудові відносини регулювалися на основі Кодексу законів про працю РСФРР від 10 грудня 1918 р. На підставі договору про воєнно-політичний союз його дія поширювалася на Україну. Проголошу­валися загальний обов'язок працювати і право на працю; обов'язок виконувати встановлений обсяг праці та право на оплату праці; обов'язок дотримуватися дисципліни праці та радянських законів про працю; право на відпочинок і матеріальне забезпечення. Але в умовах воєнного часу реалізувати ці положення було неможливо.

Відбувалася мілітаризація підприємств, їхній режим був наближе­ним до військового. Широко застосовувалася загальна трудова по­винність, примусове закріплення робітників та службовців за підпри­ємствами й установами. Спочатку вона охоплювала оборонну про­мисловість, з листопада 1918 р. поширилася на залізниці, а потім на всі галузі народного господарства. Злісне ухилення від трудової по­винності вважалося "трудовим дезертирством". Прогул понад три дні протягом місяця кваліфікувався як акт саботажу. В умовах госпо­дарської розрухи та знецінення грошей запроваджувалася натуралі­зація заробітної плати, яка наприкінці 1920 р. досягла майже 100 %.

Основи шлюбно-сімейного права започаткували Декрети РНК УСРР від 20 лютого 1919 р. "Про організацію відділів записів актів

53

 

громадянського стану", "Про громадянський шлюб та про введення книг актів громадянського стану", "Про розлучення". Законним визнавався тільки громадянський шлюб (зареєстрований органами ЗАГСу). Церковний шлюб не мав правових наслідків і вважався при­ватною справою осіб, які одружувалися. Такі обмеження шлюбу, як відмінність у віросповіданні, обов'язковість дозволу батьків, скасо­вувались. Проголошувалася свобода розлучень: шлюб розривався органами ЗАГСу на прохання хоча б однієї зі сторін. При цьому го­ловним вважалося забезпечення інтересів дітей. Влітку 1919 р. Нар-комюстом УСРР підготовлено Кодекс законів про акти громадян­ського стану, про сім'ю та опіку УСРР, в основу якого було покладено норми зазначених декретів та аналогічний кодекс РСФРР, але в умовах громадянської війни цей акт не був введений в дію.

Нове кримінальне право формувалося на основі принципу доціль­ності, який протиставлявся принципу законності. Суд мав врахову­вати ступінь і характер соціальної небезпеки злочинця, його соціаль­ну належність. Кримінальні репресії спрямовувалися не лише проти кримінальних елементів, а й проти вчинків, які "становили загрозу радянській владі". Жертвами "червоного терору" стали тисячі лю­дей. Кримінальне право спочатку регулювалося окремими декрета­ми УСРР, а з 4 серпня 1920 р. на території України введено в дію "Ке­рівні начала з кримінального права РСФРР". У керівних началах містилися положення про кримінальне право й правосуддя, про ста­дії вчинення злочину, про співучасть, про простір дії кримінального права.

Покарання передбачалося не лише за скоєння злочинного діяння, а й за задум злочину. Система покарань включала догану, громад­ський осуд, примушення пройти курс політграмоти, оголошення бойкоту, виключення з колективу, усунення з посади, позбавлення політичних прав, оголошення ворогом революції або народу, при­мусові роботи, позбавлення волі, оголошення поза законом, розс­тріл тощо. Деякі з цих покарань, насамперед спрямовані на зміну сві­домості правопорушника (осуд, примушення пройти курс політгра­моти тощо), широко застосовувалися в адміністративному й позасу-довому порядку. Водночас влада вдавалася до таких антиправових заходів, як взяття заручників, притягнення до кримінальної відпові­дальності за принципом кругової поруки (у випадках опору держав­ним органам, знищення продовольчих складів, пошкодження заліз-

54

 

ниць тощо). Загалом відбувалося посилення кримінальної репресії. На відміну від Росії, де у 1920 р. відмовилися від застосування смер­тної кари, Всеукрревком прийняв постанову від 2 лютого 1920 р. про те, що скасування смертної кари на даний час на території України не може бути здійснене.

Основи кримінального процесу встановлювалися Тимчасовим по­ложенням про народні суди й революційні трибунали УСРР від 20 лютого 1919 p., Положенням про народний суд від 26 жовтня 1920 p., інструкцією "Про судочинство" від 3 червня 1919 р. та чис­ленними циркулярами Наркомюсту УСРР.

Усі репресивні органи мали функції слідства, суду й виконували вироки. Так, "Положенням про Всеукраїнську і місцеві надзвичайні комісії" від 30 травня 1919 p. HK надавалося право застосовувати збройну силу у випадках контрреволюційних виступів, погромів та чорносотенних заворушень, проводити обшуки, арешти, облави, накладати заборону на майно, вести слідство та виносити вироки у справах про контрреволюцію, шпигунство та бандитизм. З дозволу місцевих виконкомів вони мали право вести слідство й виносити ви­роки також з інших справ.

Справи про найнебезпечніші злочини розглядали революційні трибунали. При оцінці доказів і визначенні покарань члени трибуна­лів керувалися декретами радянської влади та "власною революцій­ною правосвідомістю". У деяких справах трибунали мали право виз­навати непотрібним попереднє слідство, а в політичних справах від­повідно до циркуляру НКЮ УСРР від 29 лютого 1920 р. "Про прис­корення провадження попереднього слідства" воно мало бути завер­шеним протягом 48 годин. Судочинство було безперервним, а склад трибуналу незмінним. Право звинуваченого на захист істотно обме­жувалося. Вироки трибуналів виконувалися протягом 24 годин.

Процедура розгляду кримінальних справ у народних судах врегу­льовувалася Тимчасовим положенням від 20 лютого 1919 р. Приво­дом до порушення кримінальної справи були постанови органів мі­ліції, слідства, заяви громадян. Судові засідання, як правило, були відкритими. Справи про посягання на життя, зґвалтування, заподі­яння тяжких тілесних ушкоджень, розбої, грабежі, підробку доку­ментів та грошових знаків розглядалися за участі шести народних засідателів, які мали однакові права з народними суддями. Рішення щодо проведення попереднього слідства у конкретних справах прий-

55

 

мав народний судця. Розгляд справ про найтяжчі злочини відбував­ся за обов'язковою участю обвинувача та захисника.

Норми цивільного процесу містились переважно в актах, якими врегульовувався кримінальний процес. Внаслідок значного скоро­чення цивільного обігу питома вага цивільних справ у народних су­дах була незначною. Територіальна підсудність справ визначалася за місцем проживання відповідача, хоча остаточно це вирішував суд. Судочинство розпочиналося за позовом громадян або установ. Справи розглядалися народними суддями одноособово або за учас­тю двох народних засідателів. Судове засідання розпочиналося з до­повіді народного судді, потім слово надавалося позивачеві і відпові­дачу. За необхідності допитувалися свідки. Рішення народного суду протягом місяця від дня його оголошення могло бути опротестова­не в касаційному порядку до Ради народних суддів.

Внаслідок встановлення радянської влади за зразком і підтрим­кою Росії в Україні утвердилася диктатура пролетаріату та найбідні-шого селянства. Відбулася інтеграція більшовицької партії у владу, що стало визначальним чинником державного устрою.

В умовах громадянської війни та іноземної інтервенції, крім ра­дянських органів, діяли нелегітимні надзвичайні органи влади, орга­ни захисту більшовицького режиму, які здійснювали функції оборо­ни та придушення опору класових супротивників.

Суцільна націоналізація економіки, проведення політики "черво-ноармійської атаки на капітал" призвели до широкого використан­ня форм і методів позаекономічного державно-правового примусу. Радянське право використовувалося для суворих класових репресій, забезпечення воєнно-комуністичних заходів.

56

 

Лучшие книги

Введение в право - П. Сандевуар.
Господарське право України - В.С. Щербина.
Основи римського приватного права - Є.М. Орач, Б.Й. Тишик.
Жилищное право - О.А. Городов.
Государственное и региональное управление - Э.А. Уткин, А.Ф. Денисов.
Адвокат как субъект доказывания в гражданском и арбитражном процессе - А.А. Власов.
Защита в советском семейном праве - З.В. Ромовекая.
Использование специальных знаний при установлении фактических обстоятельств уголовного дела - В.Д. Арсеньев, В.Г. Заблоц
Идентификация при расследовании преступлений - В.Я. Колдин.
Правоохранительные органы. Конспекты лекций - Р.А. Беленков.
Государство и местное самоуправление в России. Теоретико-правовые основы взаимодействия - Е.М. Ковешников.
Организация управления оперативно-розыскной деятельностью - В.П. Хомколов.




 
polkaknig@narod.ru ICQ 474-849-132 © 2005-2009 Материалы этого сайта могут быть использованы только со ссылкой на данный сайт.